Чи не найбільше від безробіття у Закарпатті потерпає молодь

bezrobittia

Чи не найбільше від безробіття у Закарпатті потерпає молодь. Не виняток і мешканці Тячівщини, які у пошуках роботи їздять до Чехії та, попри військову агресію, – до Росії.

Свій вибір цих країн юнаки і дівчата, зазвичай, мотивують тим, що там менше проблем з виготовленням документів для роботи і проживання, повідомив Тячів.

Нересничанин Василь Костяк (на головному фото) заробітчанського хліба вперше скуштував ще у 2009 році. Небагато часу минуло після закінчення школи, а хлопець вже вирушив у Росію, адже, як каже, зрозумів, що вдома не матиме можливості заробляти достатньо навіть для себе:

«А коли одружився, коли народився син, то остаточно упевнився у правильності обраного шляху. Давно працюю на різних будівництвах. У Москві тривалий час займався внутрішньою обробкою квартир, наразі – у Санкт-Петербурзі, у дачному поселенні. І хоч не радію від того, що доводиться на довгі місяці залишати родину, але працюючи на чужині, я можу їх гідно забезпечувати, бо за ту ж роботу, яку виконую вдома, в Росії мені платять на 60 відсотків більше, і заробіток стабільний. Поки що все мене влаштовує».

Життєві проблеми змусили покинути рідні Вільхівці і Михайла Бедевельского, який вже у 17 років також поїхав у Росію на заробітки. Каже, мав мету – здобути вищу освіту, адже вступив до Національної академії внутрішніх справ. Хотів стати правознавцем, а цю мрію слід було оплачувати. Тому працював на будівництвах, засвоюючи всі тонкощі цієї справи. Зводив будівлі, починаючи з фундаменту і закінчуючи внутрішньою обробкою приміщень. Та здобувши диплом, хлопець так жодного дня за професією і не відпрацював:

«Я зрозумів, що правознавство не для мене, адже не вмію домовлятися з власною совістю, а без цього у такій сфері не вижити. Тому перекваліфікувався повністю на будівельника. Життя розставило свої пріоритети. Однак і в Росію наразі намагаюся не виїжджати, адже йде війна. Мав змогу переконатися у тому, що коли українці зустрічаються тут за спільною роботою, то між ними виникає незрозуміла ворожнеча. От, наприклад, коли я у 2015 році працював на будівництві у Москві, то хлопці з Донецька та Луганська побили закарпатця через розбіжності у поглядах на те, з ким ми воюємо і за що. Тож зараз працюю в Києві».

Мешканка смт Усть-Чорна Євгенія Дубіна вже понад рік працює у Чехії і за цей час уміння пересічної господині стали для неї професією. Дівчина мила посуд у ресторанах, прибирала у готелях. Наразі видає ключі на будівництві. Як зауважує Євгенія, у далекі краї вирушила, бо хотіла вирватися трохи з дому, побачити ще щось, окрім околиць гірського селища, забути про домашні клопоти та, звісно ж, підзаробити, бо ж роботу сільської вчительки, якою займалася досі, прибутковою аж ніяк не назвеш:

«Мріялося, звісно, різне. Інша країна, інакші люди, нові враження. Та, насправді, все не так райдужно. По-особливому важко доводиться спочатку, поки не вивчиш мову. Чехи дуже гніваються на це. І хоча більшість із них добре володіють російською, часто роблять вигляд, що не розуміють, про що ми говоримо. На будь-якій роботі у Чехії треба дотримуватись  суворої дисципліни. За найменше порушення карають штрафами, і якщо їх виявиться багато, можна і всього денного заробітку позбутися. Та й взагалі не надто шанують тут заробітчан.

Часто можна почути, що нас вже забагато «понаїхало», що ми забираємо від самих чехів роботу. Працювати важко, робочий день триває інколи й по чотирнадцять годин. А ще буває надзвичайно непросто знайти добросовісного роботодавця. І саме місце роботи доводиться часто змінювати. Світ не без добрих людей, є вони, звичайно, і у Чехії, але все-таки тут я найбільше сумую за українською гостинністю та доброзичливістю. Тому якою б не була ситуація на Батьківщині і як би не змінювались умови життя українців, на краще чи на гірше, я все одно буду намагатися влаштувати своє життя вдома. Чехія завжди буде для мене чужою».

А от 22-річний Ярослав Сойма з Нересниці готовий залишитися в цій країні назавжди,  тільки б вдалося якнайшвидше виготовити документи для постійного проживання, адже вдома, як каже хлопець, його ніщо не тримає:

«У певний момент у мене просто з’явилось непереборне бажання покращити власне життя. Я ще не знав, як саме це зроблю, коли вирішив поїхати у Чехію. Найбільше, мабуть, сподівався як то кажуть, на прихильність Фортуни. Першу роботу допоміг знайти батько, який працював у Празі, а потім вже я сам навчився шукати собі заробіток, адже треба було оплачувати житло і з’явилося чимало інших витрат. Хоч працювати треба багато і важко, робота мені подобається, за домом не сумую і не збираюся повертатися. До того ж, тут я знайшов найважливіше – нормальний заробіток. Працюю підрядчиком на будівництві і отримую від 900 грн. на добу, а на Батьківщині за такий самий об’єм роботи заробляв би всього 200. У Чехії я зрозумів одне: хочеш досягти чогось, то не сиди на місці, бо якщо не візьмеш власну життєву ситуацію у свої руки, ніколи нічого не досягнеш, а допомагати тобі ніхто не збирається».

Олена Костяк для Tyachiv.com.ua.

поділитись в соцмережах